ДніпроСуспільство

Ті, хто бачив смерть, ніколи не пробачать москалеві: Дмитро Вівчарюк на D1

Актор театру та кіно Дмитро Вівчарюк доєднався до спілкування у прямому ефірі на D1.

Про сьогодення.

Зараз я приїхав з Дніпра, вчора відвозив машинку, яку віддадуть хлопцям на передову. Сьогодні мені зробили подарунок — 5 блоків з марками про руський корабель. Я частину передам друзям, які допомагають з-за кордону, інші продам — а гроші на ЗСУ.

Про зв’язок з колегами та волонтерство.

Багато моїх колег займаються волонтерством і в Україні, і поза її межами. Я вважаю, не може кожен адекватний українець, де б він не був, не допомагати. Хлопці віддають свої життя, це найцінніше, а ми — всюди де можна мусимо робити, щоб їм легше було воювати.

Про війну.

Кума подзвонила вночі, каже — війна почалася. Я пішов на балкон, і зрозумів, що щось розпочалося страшне. Ніхто не знав, куди воно бахне. Першою справою відправив у безпеку дружину та дітей. А сам пішов до воєнкомату, та мені сказали — ти маєш певну публічність, яка більше допоможе армії. Тому я ї намагаюся кожного дня допомогати. Збираю, відвожу, привожу. Для мене це дуже важливо. Зараз всі об’єдналися, всі, незалежно від того, хто чим займався раніше, говориш ти російською чи українською. Проблема не мови, хоча це певна ідентифікація особистості, та я знаю багато людей, російськомовних людей, які зробили дуже багато крутих речей. Ми велика, могутня, непереможна нація.

Про Німеччину.

Моя дружина з дітьми зараз у Німеччині. Їй дуже пощастило. Вона кожен день дзвонила плакала, розповідала, як їй допомагають. Питають — а чим ми можемо допомогти вашому чоловікові. Дитину записали у садочок і за це не взяли ні копійки. Німці — культурна та сильна нація. Вони дуже багато надсилали необхідних речей і для бійців, і для мирних людей. Не знаю, як у інших, але мій особистий досвід такий.

Про історії людей.

Історій багато. Насправді, я сентиментальний. І перші місяці в мене рвало дах. Я бачив наочно всі жахливі штуки. І не хочеться нічого розповідати. Та скажу одне — окупанти думали, що всім цим вони знищать наш моральний стан, вб’ють нашу мораль, на це була спрямована кадирівська армія засранців. Щоб залякати нас. Але це навпаки дало ще більше сил. Як жінці, яка кинулася з ножем на майора… Жахлива історія. Але життя продовжується, і ми боремося. Кожен, хто побачив смерть та всі ті жахливі речі — ніколи не пробачить москалеві. Для них немає хороших та поганих москалів. Є ворог. Є москаль. І він там. Але духовно їх не зламали. Я бачив діла, який залишився без сина та онука. І він каже — дайте мені автомат. Дух — це у війні найцінніше.

Про український кінематограф після нашої перемоги.

Велике українське кіно — без москаля. Велике світове кіно — без москаля. Велике, сильне, справжнє кіно — без москаля.

Про росіян та українців.

Є такий вислів. Чим більше ми вб’ємо москалів, тим менше доведеться вбивати нашим дітям. І я думаю, що в цьому жорстокість, але в цьому правда. Хочеться одного, щоб у проміжках між війнами люди зрозуміли, що таке чесність, добро і любов. Війни будуть завжди, як би нам не хотілося іншого. Завжди знайдеться якійсь маленький путін, який захоче всім навоняти. Для нього ми ніхто. А для мене діл, якого обіймав — для мене все. І ось в цьому наша різниця.

Про перемогу.

Україна зміниться. Вона вже змінилася, з 24 числа. Всі кажуть, слава ЗСУ, та я ще хочу додати. Слава жінкам, які кидали коктейлі Молотова в танки, слава дідам, які втопили в туалеті двох п’яних орків, слава місцевому самоврядуванню, яке бере зброю в руки та захищає свої міста, слава дітям, які будували ланцюжки, щоб не проїхали танки, слава всім українцям.

 



Back to top button