Світлана Тарабарова: «У якийсь момент правильна пісня повертає тебе до життя»
Автор і композитор Світлана Тарабарова доєдналася до спілкування у програмі ЧАС БЛОГЕРА на D1.
Про сьогодення.
Вчора ми приїхали до Києва з села. У нас за містом немає сирен, мирне небо. Хоча близько 60 будинків тут — пошкоджені. Два дитячих майданчиках, де ми гуляли з дітьми — знищені. Весь двір у мене був в уламках від снарядів. Просто дивом не зачепило сам будинок. Зараз тут тихо. А в Києві — одразу почалися сирени. І я знов згадала той моторошний час. Тому в селі ми відпочили емоційно. А в Києві я завітала до дитячої клініки Охматдит, там кожен тиждень продять заходи, щоб підіймати дух та мотивувати людей. Я приєдналася до одного з цього заходів. Співали «Літай літай, як на крилах». Знаєте, мурахи по шкірі, коли дитина сидячи у візочку, і в неї світяться очі. І вона хоче жити. І вона підспівує. Хтось каже — музика не на часі. Та я вірю, що музика — це ліки. І в якийсь момент правильна пісня повертає тебе до життя. Я відчуваю, що це моя місія, і я рада, що людям подобається ця музика. Під час війни я написала декілька пісень. Тиждень тому ми заспівали експромтом з Максом Пташником пісню “Бо ти моя Азовсталь“. Ця пісня зачепила серденько. Цим всім я і живу. Як намагаюся працювати на своєму фронті.
Про концерт в Охматдиті.
Концерт в Охматдиті був на вулиці, перед ним я мала змогу поспілкуватися з батьками, поки чекала на виступ. Вони розповідали свої історії. Хтось виїжджав з Маріуполя. Дітям повідривало ноги… Це жах. Хтось їхав з Чернігова. З різних куточків країни. І зараз лікарі клініки роблять все можливе, щоб врятувати дітей. Дуже боляче спостерігати все це. Я і на сьогодні не розумію, що це наша реальність. Чому так не щастить дітям. Чому це зло торкається найдорожчого, що в нас є. Як мама двох дітей, уявити не можу… Я вчора після концерту плакала, потім молилася. І тільки молитва допомогла мені прийти до тями. Багато історій розповідали, як люди виїжджали, як їх орки направляли не туди, куди треба… Історії просто жахливі. Емоції — різні.
Про дітей та війну.
Мої діти маленькі, синові Івану 3.7, Марійці 1.7, вона тільки починає розмовляти. А Іван — дуже свідомий. І як би ми не намагалися створити для нього ідеальну атмосферу, нам не вдалося. Іван у Франківську пішов в дитсадок, і там йому хлопчик з Харкова все розповів. Що коли сирена — треба ховатися, що на нашу землю прийшли люди зі зброєю. І Іван питав — а коли ми поїдемо додому, там не буде злих дядьок? Бо якщо будуть, я візьму пістолет і буду нас охороняти. Це мені каже дитина в 3,7. Я б хотіла, щоб мої діти не знали слова війна, але вони вже діти війни. Я сподіваюсь, цей жах закінчиться.
Про те, чому не виїхала за кордон.
Я не змогла виїхати. Я розуміла, що потрібна тут. Ми стільки концертів зробили для наших військових, підтримували їх, обіймали. За кордоном я б просто сиділа. Ходила б на мітинги, це добре, але… Толку було б від мене замало. Тут я потрібніше.
Про пісню “Бо ти моя Азовсталь”
Це не просто присвята нашим воїнам. Це надія, яку вони нам подарували. Слово “Азовсталь” не є просто словом. Для всіх воно — є символом незламності та мужності. Зараз ми з Максом допрацьовуємо кліп.
Про те, що надає сил та не дає опускати рук.
В мене є кілька правил. Я не читаю багато новин, тільки зранку і ввечері дивлюся офіційні канали. Намагаюся фільтрувати все. Я намагаюсь уявляти. Знаєте, коли ти уявляєш, що настала перемога, що вже мирне небо. Намагаюся робити для себе щось корисне. Якщо ви любите музику — вмикайте музику. Досить почувати себе винними. Я кажу про тих людей, кому більш-менш пощастило. Взагалі. Ми маємо підіймати собі бойовий дух. Робіть те, що ви любите. А завтра буде перемога. Кажіть собі це кожен день. Слава хлопцям ЗСУ. Слава всім, хто боронить нашу Україну.