Оля Цибульська: «Жириновський воскресне раніше, ніж я буду співати для москалів»

Співачка Оля Цибульська доєдналася до спілкування у програмі ЧАС БЛОГЕРА на D1.

Про 24 лютого.

В цей день біда, яка була до цього на сході країни, пішла всією нашою землею. Я постійно, коли починаю про це говорити, просто мороз по спині. Бо уявити все це, в наш час, коли люди хочуть літати в космос, рятують тварин та дбають про льодовики, якісь створіння можуть прийти в чужу хату і вбивати людей — просто в голові не вкладається таке. Я 23-го лютого пізно приїхала додому, буда здивована, бо зазвичай у нашому дворі все забито автівками, а цього разу я легко припаркувався. Думала, що чи свято якесь я пропустила, на яке всі поїхали, чи що відбувається. Не було тривожно, та щось таки було не так. Я пізно заснула, а біля 5 ранку я підскочила від вибуху. Паралельно засвистали сигналізації на автівках. Почула, як на поверсі відкриваються двері і сусіди вибігають з будинку. Я в перші секунди до кінця не зрозуміла, що відбувається. Потім був повторний звук, я розбудила чоловіка, ми забігли в кімнату до сина, де я просто розвернулася до чоловіка і сказала — війна? Не з констатацією факту, а з надією, що раптом нам здалося. Хвилин 10 ми просто стояли і плакали біля ліжка син, бо не розуміли, чи будити його, як взагалі поводитися. Бо ми не знали, яка це біда. Потім ми прийшли до тями, включили новини, почали обдзвонювати рідних. Жахливий день. Жахливий лютий, який тягнеться дотепер. Та я дякую Богу, що в цей день я була вдома, не на гастролях, не в іншій країні. І що чоловік був дома. Коли поруч рідне плече, то ти швидше береш себе в руки.

Про збори та переїзд.

Війна навчила нас швидким рішенням, бо немає часи обдумувати та зважувати. Ми три ночі провели в паркінгу, і я казала — ми не поїдемо, зараз все закінчиться. Сину було дуже складно. Він не розумів, чому ми вночі біжимо в паркинг. На третю ніч він всю ніч плакав, його трясло, він питався — чому росіянці нас вбивають. Я брала його на руки і просила поспати, а він казав — раптом ми всі заснемо, а вони прийдуть нас вбивати і ми не встигнемо вибігти. Ось таке було в голові семирічної дитини.

А фінальним акордом стадо те, що чоловік вийшов після вранці подивитися, що навколо, а люди почали кричати, бо в кварталі від нашого будинку сталася ця історія перших днів, коли чоловіка в його машині російський танк переїхав. І люди кричали, бігали, а біля сусідніх будинків російські танки їхали по дитячим майданчикам. Побачивши це, чоловік забіг і сказав — ми збираємо речі і виїжджаємо, бо мусимо рятувати сина. Ми піднялися в квартиру, і я стояла і не розуміла, як в одну сумку можна вкласти все життя. Не можна було зрозуміти, що тобі зараз потрібно. Ми не знали, куди і на скільки їдемо. Я пам’ятаю, що ми зібралися, і я ридала на порозі свого дому. І ми не лишали якісь хороми. В мене немає шуб, не було діамантів. Але дім — це найдорожче місце для кожної людини. Я схопила найнеобхідніші речі, медикаменти, якусь їжу та воду в дорогу, мамину картину, яка в мене як оберіг і не могла переступити поріг. Стояла ридала.

Я розумію кожну жінку — неможливо зорієнтуватися та взяти все, що треба. Це просто тваринний страх за життя твоєї дитини в першу чергу. І ця дорога з Київа на захід України буда найстрашнішою у моєму житті. Мої батьки лишилися в Ірпені. Дороги до Ірпеня були підірвані. І ти знаєш, що вони там, і ти не можеш їх забрати. Ти знаєш, що стріляють і Гостомелі та Бучі, що орки йдуть в Ірпінь, і фізично нічого не можеш зробити. Тільки молитися та дзвонити їм, поки є зв’язок. Потім вони були в окупації, без зв’язку, без нічого. І просто залишалося просити Бога, щоб з ними все було добре. В мене лишився брат рідний в Броварах з дружиною на останніх днях вагітності, і я просто ридала, всю дорогу, я не могла говорити. Я боялася цієї дороги, бо люди передавали інформацію, що по цій житомирській трасі росіяни стоять і розстрілюють машини з дітьми, цивільні автівки. Я дуже боялася за сина. Не за себе.

Знаєте, якби ця біда трапилася до того, як я стала матір’ю, то я напевно безстрашно із зброєю в руках йшла та стріляла їм в обличчя. Але коли ти мама, ти в першу чергу думаєш про дитину. Я розумію всіх мам, які тікали з дітьми. Яким доводилося лишати все і всіх. Я розумію, як боляче, коли ти їдеш, а половина твоє сім’ї лишається. Коли діти не бачать батька, це просто невимовний біль.

Про батьків.

Я дякую Богу за батьків. Вони живі, нам вдалося їх евакуювати з Ірпеня. Від їх житла не залишилося нічого, будинок повністю прострілений танками. Та залишилися картини мами, які з під завалів вони діставали з братом. Деякі прострелені. І я вважаю, що це просто якесь божественне мистецтво.

Про те, що надихає та дає віру.

Я була на заході України з благодійним концертом, ми збирали кошти на допомогу ЗСУ. І після ми зупинилися у Львові, щоб пообідати, погодувати сина, і місцевий канал запросив мене на інтерв’ю. Ми поговорили з дівчинкою, а коли камера виключилася, я запитала — а як ви переживаєте? Де ви берете сили? Вона каже — “в мене чоловік на передовій, я німію між його дзвінками. Я живу від дзвінка до дзвінка. Коли він раз на декілька днів подзвонить і скаже – я живий – тоді я можу жити. Весь інший час — не можу”.

І мене так розірвала її людська розмова, бо все людське моє і близьке, я про неї думала всю дорогу зі Львова. Вона мені снилася. І я встала зранку, і прийшли слова. Я їх записала, зняла відео. І стільки жінок мені написало, і мами, і сестри, і наречені, які чекають своїх хлопців. І хлопці,які чекають своїх дівчат. Це велика біда. Але ота людська любов — вона як янгол охоронець.

Чим ми відрізняємося від тих терористів? Тим, що в нас є велика душа, велика історія, велика повага до всього, що ми маємо. І я впевнена, що оця любов людська, вона перенесе нам на крилах через цю біду, яку ми зараз проживаємо. І буде перемога, і буде мир, і всі обов’язково дочекаються своїх додому.

Про сьогодення.

У мене був період і апатії, і стресу, і оніміння. Потім був період, коли ти думає, що робиш недостатньо. Потім був період, коли ти зашиваєшься у якісь проєкти. Я долучаюсь всюди, де мене кличуть, де я можу бути корисною. Інакше, коли я розумію, що нічого не роблю, я перестаю себе любити.

Я б хотіла, щоб всі ми пам’ятали — кожен українець мусить знати собі ціну, себе любити, робити все, що від нього залежне, гордо тримати спину, зазирати носа, і тоді жоден москаль нам на плечі не сяде. Я долучаюсь до всіх благодійних концертів, але завжди вивчаю, що це за заходи, хто їх проводить, куди йдуть кошти. Бо бували запрошення, коли казали — приїжджайте, а коли питаєш офіційні документи, то їх не надавали. На такі запрошення я не погоджуюсь. Коли я можу знайти кінці, та зрозуміти, куди все йде — що це точно піде тим людям, яким потрібно, то я із задоволенням працюю за їжу, як і всі зараз артисти в Україні.

Про підписників з росії.

Як такої російської аудиторії в мене не було, можливо, декілька людей, що колись перепощували мої кліпи. Та цей процент дуже маленький. Навіть в статистиці не ідентифікувалися. Тому що мої пісні завжди були українською, не тягло мене на російський ринок. Після 2014 року я жодного разу там не була. До цього, в період Фабрики Зірок, були якісь знайомства. Але з війною все закінчилося. Але боти налітають систематично. Особливо на пости та сторіз, де ти розповідаєш правду. І досі інстаграм зносить публікації, навіть сторіз з дітьми на якомусь концерті. Інстаграм це видаляє. Особливо конкретні сторіз про Маріуполь чи інші міста, коли ти говориш прямо та називаєш речі своїми іменами. Тоді ці курятники налітають, та починається.

Особливо було гаряче, коли росіянці почали розповсюджувати фейкову новину, що нібито переписувалися з моїм директором і він продав мене на виступ до російського олігарха. Був у нас запит з Ізраїлю, дійсно писали Саші, що запрошують до української діаспори, а потім цю переписку відфотошопили, позатирали номери та рознесли по своїм ЗМІ новиною. Я кажу — ви б хоча б думали. У мене україномовні пісні, якби я співала, то лише на вашій могилі.

Скоріше Жириновський воскресне, ніж я буду для москалів співати. І для того, щоб ми не стали такими, як вони, я дуже сильно прошу людей аналізувати все, що вони читають та бачать. Ми намагаємося подавати в інстаграмі та інших соціальних мережах інформацію так, щоб її не блокували та боти не мали ніякої сили. Ми вільні і незалежні бо маємо право говорити правду. І можемо це робити. І я буду продовжувати це робити стільки, на скільки вистачить духу.

Про Україну після нашої перемоги.

Все, що заважало нам дихати — давним-давно зникло. Ми жили в період, коли у нас був комплекс меншовартості, який нам нав’язувала росія. Раніше українці хотіли бути модними, як весь світ. Тепер весь світ хоче бути модними, як українці. Ми стали серцем землі. Наш народ неймовірний. Особливий. Харизматичний. І тому ми їм так муляємо. Вони намагаються звинуватити у своїх провалах тих, хто поруч, тобто — нас.

Я впевнена, що зараз Україна перебудує світ у всіх відношеннях. Я знаю, що Україна буде найліпшим місцем на землі. Я колись грішила, говоривши, що як стану стара, коли мені буде 85 років і я буду заправляти груди у труси, то поїду в Іспанію, буду на березі з молодим коханцем, та займусь написанням книги. Але від початку війни в мене внутрішній стоп — я не хочу нікуди з дому. Я в Україні, серед своїх людей. Я знаю, що якщо отак матюкнулись – це оце ознає, а отак — інше. І я знаю, що наші діти будуть жити в найкращому місці. І всі будуть з Америки та Європи їхати до нас, щоб повчитися, як треба. А ми будемо радо приймати з борщем. І я дуже хотіла сама пожити в цій Україні. Тому молюся кожного дня за наші збройні сили України, за наших людей, щоб нам вистачило моральних сил це все пережити.

Я дуже хочу, щоб ми, люди, не здувалися емоційно, бо від нас цього чекають. Український народ не зламаєш, ми обов’язково переможемо, і я, коли буду стара, матиму коханця десь на березі української річки.