ДніпроСуспільство

Олексій Тригубенко: «Зараз треба допомагати більше, ніж на початку війни»

Підприємець та волонтер Олексій Тригубенко доєднався до спілкування у прямому ефірі на D1.

Про сьогодення та настрій.

Зараз настрій хороший, бо ранок починається з роботи. Тому, все гаразд.

Про війну.

Я до останнього не вірив. За тиждень ми планували відкривати філію в Харкові, і про війну ніхто не думав. Про її початок я дізнався від маминого дзвінка. Включив телевізор, побачив новини. Дуже важко в такій ситуації знайти правильне рішення. З країни думки їхати не було. Тут мої рідні, мої співробітники. Я не міг би все покинути. Я пам’ятаю, як розповідав дідусь про війну, а тут вона зараз, в нашій країні. І зараз кожна людина намагається допомогти, я пишаюся людьми, які допомагають, волонтерять. Я пишаюся стійкістю та мужністю людей. Ми на своїй землі, це наш дім і ми будемо боротися до останнього. На третій день як почалася війна до мене подзвонили з тероборони і попросили автівки, потім ми допомагали пересуватися волонтерам по Києву, і ся ця допомога допомагала нам самим — жити та працювати. Завдяки тій енергії, яку ми отримували при допомозі, ми знаходили в собі сили. Тому, люди, продовжуйте жити, відпочивайте, але й допомагайте. Балансуйте між цим. Ніхто не забуває про війну, всі переживають. Треба так — прийшов в ресторан, повечеряв, задонатив — ось такий баланс.

Про волонтерську діяльність.

Ми спочатку просто волонтерили по Києву з нашими водіями з таксопарку, потім давали машини тим, хто хотів виїхати з Києва на західну Україну. Потім ми були у Чернівцях, там є бізнес-клуб підприємців, на його базі зробили штаб, там збирали кошти, разом зі мною був мій друг Андрій Рибак, ми відправляли тепловізори нашим бійцям. Так як була добре налагоджена логістика, закупка, наші люди фізично їхали на кордон, купляли тепловізори і ми їх доставляли на передову, по запитам. Також відправляли джипи для ЗСУ. Ми просто максимально об’єднувалися, щоб допомагати нашим збройним силам. Дуже круто, що змогли спільними зусиллями зробити якусь допомогу. Потім ми зробили проєкт, який націлений на американців та європейців, які займаються криптою. Для них 20-30 доларів невелика сума, а для нас — допомога. Зараз просуваємо цей проєкт, і це доволі важко, бо впала цікавість там про війну в Україні. Мені дуже важко від того, що треба багато вкладати реклами, щоб про нас дізналися, і тільки після цього задонатили. Тож, тестуємо різні шляхи. Я вважаю, що зараз треба допомагати більше, чим на початку війни. Якщо людина не волонтерить, то хай вона хоч не засуджує волонтерів. Я вважаю, треба об’єднуватися та хоч чимось допомогти.

Про бізнес в Україні.

От в Європі класно жити та робити бізнес, казали мені знайомі, я завжди переконував їх у зворотньому. І зараз вони бачать все на свої очі. Вони не можуть миттєво відкрити рахунок в банку, все складніше. Тобто, наш ПриватБанк — це доволі круто.

Про наступні покоління.

Я гадаю, не одне і не два покоління пройдуть, поки щось зміниться. Наші бабусі та дідусі досі не забули війни. І ми ніколи не забудемо. Я не знаю, скільки треба часу. Не уявляю. Пробачити росіянам — стовідсотків ні. Неможливо уявити, щоб в 21 сторіччі таке відбувалося. Тому, ніколи не забудемо, ніколи не пробачимо.

Про плани після перемоги.

Я зараз почав жити в реаліях сьогодення. І я намагаюся просто підлаштуватися під те життя, що зараз. Перше, що я хочу після перемоги — святкувати в Херсоні перемогу, поїхати в Одесу, Харків, обійняти людей.

 



Back to top button