Джамала: «Ненависть до українців росіяни зрощували роками»
Народна артистка України, співачка кримськотатарського походження Джамала доєдналася до спілкування у прямому ефірі на D1.
Про почуття та пісні, які їх несуть.
Мені здається, що не існує для мене виконавців, які не співають про те, що відкриває їх. Про те, що вони переживають. Ця персоналізація дає змогу людині зрозуміти тебе краще. Ти можеш співати про кохання та квіточки, та якщо цього не відчуваєш, ти не торкнешся серця людини. Коли я писала пісню 1944, то була в такому стані, що закінчивши її писати, я зрозуміла, що не можу її співати, настільки вона була для мене болісна. Тому що, це була історія моєї сім’ї. Історія всього нашого роду. Коли я 24-го зранку збирала своїх дітей, думаючи, що вдягнути на них найтепліше та скоріше спуститися до підвалу, а потім ввечері ми поїхали в Тернопіль, то я ніколи не думала, що буду повторювати картину своєї прабабці. Вона з 5 дітьми на руках, ранком 18 травня, коли прийшли радянські солдати та сказали —15 хвилин на збори. Всіх їх загрузили в товарні вагони. Вони без їжі та води поїхали до середньої Азії. Маленька донька не витримала двотижневої дороги та померла. Бабця намагалася у солдатів просити, аби поховати, але ті просто викинули її. І я чула цю історію, кожен день, коли ми сідали за стіл, дідусь розповідав її знов та знову. В дитинстві мене ці історії дратували, та коли я подорослішала, то зрозуміла — ми маємо це знати, аби не повторювати, аби передавати щоденники своєї історії. Я не можу бути окремою людиною, без своєї країни, без свого прапору, без своєї історії. Я — українська співачка кримськотатарського коріння, і для мене це дуже важлива позиція, яку я гордо несу.
Про циклічність історії.
Я не знаю, чому так відбувається. Можливо, ми розслабилися і думали, що ми нове покоління, такі сучасні, толерантні. І коли ми бачимо таку абсолютну несправедливість до нас — ми бачимо, що вони зрощували цю ненависть роками. Ми не відчували цю небезпеку. А вони в цей момент кажуть, що ми не існуємо, не маємо мови української, немає такої країни, культури. Звідки у них це з’явилося? Це ж їм хтось розказав. Дуже багато українців мають там близьких родичів. У кожного свої історії. І з самого початку ми бачили ці історії, коли мама не хоче бачити сина, коли сестра не хоче знати брата. І чому це з ними сталося? Ми на них не нападали. Ми їх не вбивали. Ми не руйнували їх міста. Вони прийшли до нас. Чому це сталося… Можливо, ми самовпевнено повірили, що в безпеці з таким сусідом.
Про родичів з Криму.
Я спілкуюся із родичами з Криму. Всім важко, всі бояться. Важко це пояснити словами. Всі у якомусь стані очікування. Не зрозуміло, що за правила придумає для них росія, як все буде розвиватися далі. Постійний тиск з боку росії на них.
Про благодійні концерти.
Все почалося з Німеччини. Це була така євробаченська спільнота, і вона виявилася дуже суттєвою для нашої біди. Там було зібрано 64 мільйони євро для України. І це був такий шок. Я зрозуміла — ого, я можу таким чином допомагати. Далі була вся Європа, три дні тому була у Вашингтоні, де мала можливість отримати нагороду, заспівати та дати спіч. Кожного дня щось відбувається. Завтра я лечу в Литву, далі — Нью-Йорк. І кожного разу в мене одна повістка — треба говорити, треба збирати кошти, розповідати світові, що відбувається у нашій країні.
Про важливість пісні.
Я можу сказати, що мені важко було слухати нову музику. Я слухала або фольклорну, або колискові. І в кожного з нас є пісня, в яку ти загортаєшся, як в мамині обійми. Пісні, які зараз співають люди, які вони викладають в інтернет — це подарунок частинки себе. Пісня дає нам відчуття, що ми всі разом.