ДніпроСуспільство

Для мене творчість — це інструмент, щоб давати мотивацію: Антон Белаш на D1

Репер, блогер, громадський діяч Антон Белаш «Штакет Тоха» доєднався до спілкування у програмі ЧАС БЛОГЕРА на D1.

Про 2014 рік.

У 2014 році я був в Криму, займався громадською діяльністю, у мене реабілітаційний центр для нарко та алкозалежних. А через півроку мене депортували, зазначили, що я загрожую їхній безпеці. Тоді, у 2014-ому, моє рідне місто Макіївка наче перенеслося у 90-ті. Знайомі почали випивати та спиратися, роботи не стало, багато хто поїхав. Зараз там мої батьки. А знайомих там одиниці залишилися, з ким я спілкуюся, і у нас з ними постійні суперечки. А так — багато людей померло. Кого міг — я намагався сюди звати, бо в Києві у мене також центр реабілітації, де люди без оплати отримують житло, шукаємо роботу.

Про громадську та волонтерську діяльність.

Я сам колись вів девіантний образ життя, і зрозумів, що просто так минулого не позбудешся, треба очищати свою совість. І я намагаюся зробити це і допомогти іншим у реабілітаційному центрі. Головне ж не просто кинути все, головне змінити звички та вчинки. Почати нове життя. А це складно. Лише вбиваючи в собі все старе можна прийти до нового образу життя. З 24-го лютого кількість людей, яка звертається за допомогою, збільшилася. Буди люди і з Бучі, і з Ірпеня. Багато людей, які з Донецької області виїжджали. Взагалі з першого дня я займався волонтерської діяльністю. Вивозив людей з гарячих точок, зробили базу гарячого харчування, готували продуктові набори для літніх людей, розвозили їх.

Про залежних людей.

Найголовніше — бажання людини одужати. Часто рідні віддають гроші за різну реабілітацію, але якщо у людини немає бажання — все дарма. В будь-якому випадку слід міняти оточення, змінювати місце мешкання, неважливо яким буде центр — для віруючих чи звичайний. Реабілітація — це відмова від свого колишнього способу життя. Мені допоміг переїзд. Бо коли йдеш по своєму району — всюди тригери. І багато хто через це зривається і не може кинути. Також є багато анонімних груп. Я раніше гадав, що це збори напів сектантів, але це виявилися гарні збори, де дають реальні поради та підтримку. Говорять, що колишніх наркоманів не буває. Я не можу такого сказати. У мене більше 5 років тверезості, мене не тягне. Я розумію, яка ціна того, щоб знову спробувати. У мене дружина, автівка, концерти, благодійність. Це для мене цінне. Іншого мені не треба. Кожну неділю я ходжу до церкви. І хлопців привчаю. Бо потрібна духовна підтримка. Духовний розвиток важливий, без нього важно змінитися та почати самому допомагати іншим. Мені було соромно за моє минуле життя.

Про творчу діяльність та пісню “Мама, я мотылёк».

У кожного в житті є прекрасні дитячі моменти, і я писав слова пісні під їхнім впливом. Я випустив трек до війни, і вона мала інший сенс. А після війни вона стала іншою. Її слова стали напрочуд пророчими. Щодо моєї творчості — я пишу трушний реп, не для хайпу. Я роблю це для душі, для хлопців з вулиці. Для мене творчість — це інструмент, щоб давати мотивацію. Музика — це творчість, яка йде від душі.

Про війну.

Я не здогадувався. Для мене це був маразм. Я бачив АТО, я чув вибухи, і я завжди намагався дивитися на все людяно, і для мене було шоком, що сусід може так просто до мене зайти і почати все забирати. Я не вірив. Я гадав, що має бути щось глибше за політику, що є ціна життя. Всім українцям хочеться побажати бачити людей навколо себе. Коли почалася війна, всі об’єдналися, стали допомагати. І треба берегти своє серце та готувати його до життя у нові часи, які на нас чекають. В перший день після перемоги я поїду в рідний Донецьк. Це моя мрія, поїхати додому. Хочу новий рік зустріти там, з рідними та близькими.



Back to top button