ДнепрОбщество

Анна Трінчер: «Ми зараз — одна сім’я, з одним великим горем і одним ворогом»

Співачка Анна Трінчер в гостях програми «ЧАС БЛОГЕРА» на D1.

Про початок війни.

Всі казали, що війна почнеться 16 лютого, мій хлопець говорив — давай збирати речі, я не можу сидіти на місці, чому ти така безпечна. А я казала — не може бути в центрі Європи, у 21 сторіччі війни. Це абсурд. Це щось нелюдське. Я просто не вірила. А 24 лютого нас набрали друзі і сказали, що почалася війна. Після цього я десь два тижні ходила, ніби у ві сні. Мені здавалося, що зараз я прокинувся, і все це буде жахливим сном. Та пройшло вже два місяці, і це не сон, а наша жахлива реальність.

Про інформативний фронт.

З першого дня війни я висловила свою позицію. Активно сперечалася в соцмережах з росіянами, які були серед моєї аудиторії. Я намагалася довести, що це не спецоперація, а реальна війна, яку розпочала росія. Але нічого майже не виходило. Зараз ми зробили організацію, їздим по притулкам, шелтерам, співаємо. Я скучила за комунікацією з людьми і я ніколи не відчувала такої близькості з аудиторією. Ми зараз як одна сім’я, у якої одне велике горе і один ворог. Я дуже сумую за посмішками людей. За посмішками дітей. В них вкрали дитинство. І так не може бути! В один момент усі діти в Україні стали дорослими. Та вони все одно не повинні забувати про своє дитинство. Читаючи особисті історії реальних людей розумієш, що їм дуже потрібна підтримка, тому я зараз тут, на Західній, нікуди не їду і переживаю весь складний час разом з українцями.

Про розбиті життя.

Я особисто спілкувалася з жінками, брали коротенькі інтерв’ю, і коли тобі розповідають: «от я стояла на кухні, жарила деруни для своєї дитини, і в цей момент прилітіла ракета. Я з цими дерунами, в уламках, у своїй квартирі. Ми ледь вижили. В чому було, в тому вийшли і тікали від війни». Боляче це чути, боляче про таке питати. Бо там в очах — розбите серце, розбита душа, розбите життя.

Про те, що надає сил.

Зараз сумно 24/7. Ця історія тривоги, історія жалю. Сум не відходить від моєї душі. І мені здається, у кожного такий стан. Та коли своїми виступами хоч на 30 хвилин відволікаєш людей від цього суму — це того вартує. Колись до мене підійшов маленький хлопчик, він приніс малюнок з будинком і каже — це я, мені 5 років, це моя квартира в Маріуполі… А ти розумієш, що він, напевно, більше туди не повернеться. І таке розуміння в очах у цих дітей! Вони спокійні, розумні, допомагають своїм батькам. Вони — як маленькі дорослі і вони повинні мати світле майбутнє.



Back to top button