Акторка театру та кіно Анастасія Касілова доєдналася до спілкування у прямому ефірі на D1.
Про перший день війни.
Я почула вибухи з вікна своєї квартири. В той же момент зателефонував друг та сказав — терміново виходите з будинку, бо летять бомби. Мені важко згадати свій стан. Я пам’ятаю оціпініння. Ми вдягнулися і виїхали. Виїжджали без будь-яких планів. Напевно, треба було його мати, особливо, коли в тебе дитина. Але перша думка тоді була — виходити з дому, друга — виїжджати за місто.
Про громадян росії.
У мене чоловік переїхав жити з москви в Україну у 2014 році. І його друзі, які в росії, почали писати, дзвонити. І однокласник мого чоловіка прислав відео, де його затримали на вулиці. І написав — я зробив все, що міг. Я виклала це відео з мотивацією такою, що навіть, якщо ти виходиш на площу свого міста проти диктатури, то нічого страшнішого за затримання не буде. Другу чоловіка прийшла повістка до суду, він сплатив штраф. Моя мотивація була для тих росіян, які бояться виходити на вулиці. У мене в перші дні було бажання пояснити їм, що відбувається. Я розповідала про Майдан, де після перших пострілів люди не розбіглися. Людей стало ще більше! Про це я хотіла сказати, сказати, що їх не вбивають, та якщо вони будуть сидіти вдома, можливо, це почнеться. Всі люди, яких я вважала друзями, не мають ставлення нормального до того, що тут війна. Вони не вважають це визволенням. Є батьки мого чоловіка, які дзвонять щодня і ридають. Ще в мене є безліч знайомих акторів, і перші тижні мене страшенно обурювало, що люди, які приїжджали сюди, бачили, наскільки жодного утиску тут немає, наскільки всі їм раді, писали, що обожнюють Україну. І є серед цих акторів люди, які в перші дні війни не просто промовчали, а написали пости, що підтримують свою владу. І мій світ перевертався від чого. Я ніколи не зможу цього пробачити.
Про агресію.
Я вимкнула коментарі в своєму зверненні в інстаграмі, бо зрозуміло, що там відбувається. Зрозуміло, що більшість — це боти, але зрозуміла й те, що морально буде важко. Та моє звернення я публікувала не для дискусій, а для тих людей, хто, сподіваюсь, залишився там при здоровому глузді. Бо географічне сусідство залишиться і після нашої перемоги, і хочеться, щоб там були люди, які хоча б трішки вміють аналізувати. Я не хочу говорити мовою агресії. Я знаю людей, які там зараз страждають, бо намагаються боротися. Людей, які хочуть позбавитися від усього імперського російського. Мені здається, що розмови про знищення — це абсурд, цього немає бути в сучасному світі.
Про мову.
Я з російськомовної родини, в мене ніколи не було вишиванки, але зараз для мене принциповий момент — розмовляти українською. Всюди. Це дуже важливо, бо я хочу ідентифікувати себе з Україною. Я зараз у Берліні, і мене дуже обурює бачити тут наших людей, які продовжують спілкуватися російською мовою.
Про людей.
Я бачу настрої, бачу, що люди знаходяться в пригніченому чи агресивному стані. І мене це непокоїть. Бо українці — не агресивна нація. Ми на словах любимо сваритися, але б’ємося рідше. Ми любимо свою землю, свій дім. І я розумію, через що зараз багато людей відчуває агресію. Але нам дуже потрібно зберігати наш внутрішній стан. Бо агресія руйнує нас зсередини. Нам слід себе берегти.
Про Україну після перемоги.
Якщо нам нічого не буде заважати, я не маю сумніву, що ми зможемо відновити і будинки, і промисловість, і економіку. Всі, з ким я спілкуюсь, хочуть додому. Всі зрозуміли, наскільки наша країна вільна та демократична, наскільки у нас було щасливе життя на рідній землі.
