Народна артистка України Ольга Сумська доєдналася до спілкування у прямому ефірі на D1.
Про сьогодення.
Коли показують ті міста, в яких ми постійно гастролювали, і коли ти бачиш, що всього того, що було, фактично немає, ти думаєш — Господи, це якійсь страшний сон. За що українцям такий жах. Тільки потужна зброя може нас врятувати. Треба кричати на весь світ — чому так повільно вона надається? Це питання, мабуть, хвилює зараз всіх українців.
Про те, де зараз шукати розради.
Нам залишається вірити, що ЗСУ, наші янголи, наші мужні воїни, дадуть відсіч ворогу. Ніхто не знає, коли це закінчиться. Я спілкуюся з тими людьми, які пережили горе, які витратили близьких, яких врятовано від смерті. Я спілкуюся з родиною Покладів, яких вдалося врятувати нашому неймовірному волонтеру Костянтину. Він врятував більше 200 бучан! І як ці люди відновлюються сьогодні, як вони саджають квіти, така переоцінка цінностей відбулася. Ці дрібниці життєві, вони прекрасні — коли ти можеш випити вранці кави, зібратися з родиною за одним столом. Це найкращі, найцінніші моменти життя! І мені так хочеться надихнути українців, тих, хто зараз там, в пеклі… Я відповідаю на кожну смс, які мені приходять, я намагаюся з усіма спілкуватися наживо, надсилати відео, щоб хоч якось психологічно їм допомогти. Хочеться бути корисним своїй країні.
Про колег, які наразі в росії.
Ці люди не будуть намагатися щось зробити. Той, хто не зробив цей крок на початку війни — вже не зробить цього. Якщо він не оголосив свою позицію — він закритий для нас. Мої колеги закрили свої сторінки, вони не відповідають на смс, абсолютно не реагують на месенджі про порятунок, про війну, яка у нас. І це просто жах. Звісно, багатьом важко висловитися. У мене в друзях ж кілька відомих композиторів та акторів,які телефонують щодня, які переживають, але не можуть сказати і слова, бо будуть позбавлені роботи. Там жах, та 37-ий рік. Ті, хто висловився — виїхав за терени росії. І їм надходять смс — можете не повертатися.
Про перший день війни.
Ми їхали до Дніпра, 24-го лютого. Тут мали грати виставу. О 5 ранку в двері купе постукала провідниця і сказала, що почалася війна. Уявіть собі, почути таке — думаєш, що це сон. А на телефоні вже купа пропущених дзвінків. Я дзвоню, а мені кажуть — Київ бомблять, всі міста бомблять. В мене було 5 хвилин, щоб вийти з нічного потягу і пересісти на Інтерсіті. Я доїхала до Києва. Це був жахливий період. Ми поховали маму, було важко це пережити. Та ми згадуємо про те, що було, та бачимо ті жахи, що відбуваються зараз — цього не порівняти. Хочеться обійняти людей, якось розрадити, вселити віру в те, що перемога буде. Цей день неодмінно настане.
Про моральний стан людей.
Хтось заспокоївся, хтось починає викладати недоречні сюжети, і мені тих людей хочеться налаштувати на здоровий глузд. Бо слід пам’ятати, в якому пеклі знаходяться наші українці і не викладати веселих фото. Ми сьогодні боїмося розміщати мирні публікації. Суспільство сьогодні нервове, воно енергетично позбавлене позитиву. Ми всі сьогодні злі. Нація сьогодні, як пружина, що згуртувалася та чекає на перемогу. Та ми і в розпачі також, бо чуємо всі ці історії. Тому давайте будемо обережнішими з розвагами.
Про Дніпро та ситуацію з “Озеркою”.
Я не розумію, як можна під час війни такий малесенький бізнес рушити. Треба навпаки підтримувати і середній, і малий бізнес. Як можна так поводитися з людьми? Їм треба виживати та жити. Це жах, це ганьба, інших слів немає.
Про Україну після перемоги.
Давайте переможемо. Давайте молитися за наших героїв. Зараз треба писати про те, що коїться на фронті, допомагати нашим захисникам. Бо саме вони і наближають нашу перемогу. Ну а після перемоги будемо радіти життю. Будемо молитися за Україну. Будемо сильними.
