Наталя зі сльозами згадує, як довелося вдягнутими у верхній одяг спати на матрацах у бомбосховищі. Вона зі сльозами каже: «Як вийшла зі сховища, як глянула на місто…»
Все розбите, мертві лежать, а будинки перетворені на згарище. Жінка з іншими людьми доїхала до першої, що трапилася, церкви, їх там прийняли, як рідних, напоїли, накормили та вдягнули.
Наталія дякує всім, хто допоміг їй освоїтися у Дніпрі і чекає на перемогу над орками.
