Телеведучий, актор, військовослужбовець Даніель Салем доєднався до спілкування у прямому ефірі на D1.
Про військовий досвід.
Я був військовослужбовцем в Лівані. А 24 лютого — це не було питанням, це був дзвінок: окей, що треба робити. Все було дуже просто для мене. Я чітко розумів, що треба робити. 25-го зранку я пішов у військомат. Там було багато людей, всі різного віку. І це викликало ще більшу повагу до моєї країни. Була 8 ранку, і людей було дуже багато.
Про момент “на межі”.
У нас було дві автівки, ми мали заїхати в село і евакуювати мирних мешканців. І ми тільки починаємо заїжджати, і нас накриває мінометами. В мене було записане відео для рідних, на всякий випадок, щоб у разі чого тільки кнопку “відправити” натиснути. І той момент був дуже страшний. Та ми все ж таки евакуювали людей. І волонтери, які були з нами, були в такому враженні, що ще більше захотіли зробити для своїх побратимів. Всі, хто був в машині, залишилися живими. Та це така історія, що могла залишитися там і назавжди.
Про настрої серед дітей.
Деякі дуже добре розуміють. І по їхнім очам видно, коли десь щось гупає — будь-ласка, тільки не знову. І хочеться їх увести якомога далі від цих звуків. Та нажаль, їх чутно майже всюди. А деякі погружаються в свій дитячий всесвіт, що для них це не відчутно. Вони посміхаються та радіють маленьким речам. По-різному. Та в будь-якому випадку, не так діти мають проводити своє дитинство. Вони цього не заслуговують.
Про Одесу.
З рідних у мене там дідусь. Всі інші поїхали. Але, звісно, в Одесі немає нерідних. Там всі свої. Від сусіда до продавчині в магазині — там всі рідні. І буває так, що ти заходиш в Одесі в магазин, і продавчиня на тебе дивиться, а ти такий — все буде добре. На справді, в Україні наразі всі рідні.
Про роботу ресторанів.
З того часу,як я став військовим, я не лізу в ресторанну справу. Та вони працюють. До певного часу, бо діє комендантська година. Та вони працюють, годують людей та допомагають збирати гроші на потреби тих, кому це необхідно.
Про родину.
Моя донька нещодавно питала — тато, ти зараз солдат, чи просто допомагаєш солдатам? Я кажу — кохана, я солдат, я там де потрібен. А вона у відповідь — а ти не хочеш бути потрібним мені тут? Я спочатку майже не заплакав, та потім зрозумів, що іншої фрази крім — я ще побуду тут, а потім повернусь і ми будемо разом. Ціна занадто велика. Настільки велика, що я готовий витримати цю розлуку.
Про особисті зміни.
Не знаю, навіть. Мабуть те, що я казав стосовно доньки… А можливо все це зарази доньки… Я не з тих людей, що копаються у собі. Напевно, я просто зрозумів, що дуже сильно люблю Україну. Я так її люблю! Я жалкую, що раніше так її не кохав! Вона подарувала мені роботу, професію, мою маленьку принцесу. Просто моє кохання до України стало ще більшим.
