Чи є тристоронній формат перемовин в Абу-Дабі значним прогресом? Як Дніпро та вся Україна переживають російський енергетичний терор. В чому логіка призначення Олександра Ганжі начальником Дніпропетровської ОВА.
Про це в аналітичній програмі “Логіка подій” на Телеканалі D1.
Перемовини про закінчення війни знову були у центрі уваги цього тижня. Втім, так само вони були в центрі уваги і тиждень, і місяць, і пів року тому. Після того, як Дональд Трамп вдруге став господарем Білого дому, дипломатична активність навколо війни Росії проти України справді помітно зросла. Зустрічі, консультації, заяви спецпредставників і витоки з кулуарів створюють враження руху. Але за майже рік перемовин під політичним патронатом американського президента закінчення війни, здається, так і не стало ближчим.
Ключова причина — відсутність змістовного прогресу. Починаючи з літа, після резонансної зустрічі Дональда Трампа та Володимира Путіна на Алясці, переговорний процес фактично застряг у колі питань, окреслених тоді в Анкориджі. Формат змінюється, склад делегацій коригується, але набір принципових вимог сторін залишається незмінним.
Головне і найбільш токсичне з цих питань — територіальне. Росія наполягає: передумовою для припинення бойових дій має стати повний вивід українських військ із тієї частини Донецької області, яка нині перебуває під контролем України. Фактично йдеться не про компроміс, а про односторонню поступку Києва ще до будь-яких гарантій безпеки чи політичних домовленостей.
Україна ж категорично відкидає таку логіку. Для Києва це не просто питання територій — це питання національної гідності. Згода на подібну вимогу означала б безумовну капітуляцію, військових причин для якої немає: український фронт, попри всі сподівання Кремля, не сиплеться та і взагалі запас міцності в України дуже далекий від вичерпання. Саме тому українська позиція залишається жорсткою — жодного відведення військ із власної території як «плати» за паузу у вогні.
У підсумку сторони рухаються по замкненому колу. Москва не готова відмовитися від максималістських вимог. А Київ не може їх прийняти без підриву власної державності та безпеки. Вашингтон, попри зростання дипломатичної активності, поки що не запропонував формули, яка б реально ламала цю конструкцію, а не просто відкладала конфлікт у часі. І поки фундаментальні розбіжності не зрушать з місця, гучні заяви про «наближення миру» залишатимуться радше частиною інформаційного фону, ніж відображенням реального прориву. Розпочаті у кінці січня в Об’єднаних Арабських Еміратах трьохсторонні перемовини – між Україною, Росією та Сполученими Штатами – на перший погляд здаються неабияким просуванням вперед – це вперше сторони зібралися у такому форматі. Але нова форма не вплинула (принаймні поки що) на зміст: якихось відчутних зрушень не помітно. Усі сторони говорять про конструктив, прогрес, але – жодної конкретики. Втім, можна констатувати, що тиск на Україну лише зростає. Причому якщо у двосторонніх перемовинах тиснула Росія, то у тристоронніх – як Росія, так вже і США. Такий висновок напрошується з досить стриманого коментаря Президента України Володимира Зеленського щодо тристоронніх переговорів у столиці Об’єднаних Арабських Еміратів Абу-Дабі.
«Для компромісу треба, щоб всі сторони були готові до компромісу. До речі, і американська сторона також…», – цими словами український президент дає зрозуміти, що американська сторона у питані територій теж більше схиляється у бік російської позиції.
Тож розраховувати на те, що в Абу-Дабі вдасться домовитися з усіх питань, не доводиться. Причому не досягнуто просувань не лише з територіального питання, але й щодо гарантій безпеки, використання Запорізької АЕС, та й взагалі – післявоєнних взаємовідносин. Більше того – авторитетне видання «Файнешнл Таймс» зазначає, що гарантії безпеки від США залежатимуть від згоди України на виведення військ із неокупованих Росією територій Донбасу. Вісім джерел, знайомих із перебігом переговорів, розповіли виданню, що адміністрація Дональда Трампа натякнула Києву, що йому потрібно буде погодитися на мирну угоду, яка передбачає відмову від усьогО Донбасу. Вашингтон також начебто зазначив, що, якщо Київ погодиться, він зможе запропонувати Україні більше озброєння для зміцнення її армії після війни.
Пізніше Білий дім спростував цю інформацію, а Рейтерс дещо інакше переповів хід перемовин – обізнане джерело агентства заявило, що Сполучені Штати начебто не кажуть Україні, що саме має бути включено до мирної угоди, і що помилково припускати, що Вашингтон намагається змусити Україну піти на територіальні поступки Росії. Втім це джерело зазначило, що позиція США полягає в тому, що Україна отримає гарантії безпеки від Сполучених Штатів лише після підписання мирної угоди.
У свою чергу Росія відмовляється йти на якісь домовленості без передачі їй усього Донбасу. Замкнуте коло. Тож мир зараз все ще дуже і дуже далеко. А переговорний День бабака продовжується. Нагадаю, перемовини про припинення корейської війни тривали майже два роки, а в’єтнамської – п’ять. Скільки буде у нашому випадку – подивимось.
Втім, російський тиск на Україну давно вийшов за межі класичних уявлень про війну. Це не лише фронт і не лише дипломатичні маневри за столом переговорів. Цієї зими Кремль демонструє ще один вимір примусу — системну повітряну кампанію проти української енергетики як елемент стратегічного шантажу.
Російська армія розгорнула фактично повномасштабну операцію зі знищення енергетичної інфраструктури України. Під ударами — не тільки генеруючі об’єкти: тепло- та гідроелектростанції, але й розподільчі мережі, підстанції, ключові вузли передачі електроенергії. Така логіка атак свідчить: мета — не короткострокові блекаути, а підрив самої стійкості енергосистеми.
Це принципово інша стратегія, ніж точкові удари попередніх років. Росія намагається створити довготривалу кризу, коли навіть відновлені об’єкти не гарантують стабільної подачі електроенергії. Удар по розподілу — це удар по здатності держави швидко «залатати» наслідки обстрілів. А отже — по повсякденному життю мільйонів людей, по промисловості, транспорту, зв’язку, оборонному виробництву.
Ця кампанія має чіткий політичний підтекст. Москва прагне посилити переговорні позиції не аргументами, а холодом, темрявою і втомою. Логіка проста й цинічна: якщо не вдалося зламати Україну на полі бою, потрібно тиснути на тил — через гуманітарні ризики, соціальну напругу і економічні втрати. Енергетика в цій схемі — ключова мішень.
Водночас повітряний терор проти енергетичної інфраструктури — це сигнал і зовнішнім партнерам України. Росія демонструє готовність до затяжної війни на виснаження, розраховуючи, що зростання вартості підтримки України, зокрема взимку, посилить скепсис у західних столицях.
Одна з головних задач, яку переслідує агресор – зробити з великих міст на лівобережжі України енергетичні острівці. Щоб вони не мали, з одного боку, власної генерації, а з іншого – не мали можливості отримати електрику із західної частини країни, де генерація не так сильно постраждала. А також були відрізані від імпортної електроенергії. Одним із таких великих міст, які, за задумом російських стратегів, повинні опинитися у енергетичній блокаді, є Дніпро. Всередині січня енергетична інфраструктура Дніпра зазнала наймасштабніших за весь час війни ударів. У деяких районах зникло світло, яке попри всі намагання не вдавалося заживити звичним способом. Знімальна група Телеканалу D1 після цього масованого удару побувала на лівобережжі Дніпра, де склалась загрозлива ситуація, і показала наслідки енергетичного терору для пересічних дніпрян.
Детальніше дивиться у відео:
Раніше Телеканал D1 повідомляв, що на Дніпропетровщині двоє посадовців завдали збитків місту на майже мільйон гривень.
